Історія жінок у танці. Зібрали для вас декілька історій масштабних, цікавих жінок, повʼязаних у різні роки з Одеським Оперним Театром. Як вони проживали свою сутність через мистецтво? І як це може надихнути вас? Кожен знайде власні відповіді.

Тетяна Степанова

Тетяна Степанова перейшла до балету з серця Одеси, в якій народилась у 1961 році. В одинадцять, у 1971 році, її відправили на навчання до Московської балетної академії, додому дівчина поверталась зіркою: примою балерини, народною артисткою України. Вона могла одразу зробити карʼєру за кордоном. Але спершу повернутись - це була справжня внутрішня потреба. Вона танцювала — і зцілювала, всупереч власним болям. Кожен її рух - подолання сумнівів і страхів. Сцена для неі була чистим висвітленням душі, а Одеса — домівка, де надбання бачилось і відчувалось. Тоді і завжди Її виступи — не лише техніка, а історії болю, втрачань, перетворені на гармонію. Вона танцювала класичний, сучасний, модерн, й не просто рухалася, а лікувала публіку — як сама пережила, так й віддавала без залишку. Наприкінці 2000-х, закінчивши карʼєру, Тетяна відкрила школу Stepanova Ballet Academy і доєдналась до Toronto International Ballet Theatre у Канаді.

Лариса Грицай

Лариса Грицай — одеситка, яка пройшла шлях повернення. Вона вчилась у Харківському хореографічному училищі на початку 2000х, з 2006 по 2019 рік працювала в балетній трупі Харківського національного академічного театру опери та балету, паралельно викладаючи в академії. Здавалося б - її шлях уже склався, вона успішна, визнана, потрібна іншим. Але всередині залишався біль — туга за
домом, за тією сценою, де вона вперше відчула себе справжньою танцівницею. У червні 2019 року вона повернулась до Одеси, у наш театр, уже як зріла, сформована артистка — і стала солісткою балету. У її репертуарі — найкрасивіші і водночас найболючіші жіночі партії: Машенька в «Лускунчику», Аврора у «Сплячій красуні», Жизель, Нікія в «Баядерці». Ролі, де балерина ніби злітає у легкості, але за цією легкістю завжди стоїть надлюдська сила, втома, випробування тіла. Її історія - про те, як танець стає шляхом додому. Вона пройшла через розлуку, через навчання і викладання в іншому місті, через біль вибору «бути для інших» чи «бути для себе» — і все одно обрала повернутися на свою сцену.

Кристина Шевченко

Народилася у 1989 році в Одесі — і вже з чотирьох років почала займатися художньою гімнастикою в школі олімпійського резерву. Але в сімʼї пульсував танець: мама співала, танцювала, мама вчила акторству, а дід був композитором і диригентом — кожен день в ії дитинстві звучав як музика й рух у рідному місті. У 1997 сімʼя переїхала до США (Пенсильванія), де Кристина у віці 8 років поринула у балет — навчалася в престижній Rock School for Dance Education, активно виступала в ролі маленької Маші в «Щелкунчику» та навіть зʼявлялася на NBC у шоу «Дега і балет». У 2003 році — у 15 років - стала наймолодшою володаркою Youth America Grand Prix (YAGP), це відкрило їй дорогу у світ високого балету. Далі - це вже справжня історія танцю: стала частиною American Ballet Theatre (АВТ), де пройшла шлях від стажерки до солістки. У 2013 році замінила травмовану колегу в балеті Ратманського Piano Concerto No. 1, і її виконання було відзначене балетним критиком The New Yorker Джоан Акочеллою - саме так, як тихо й без зайвих слів — але з великою вагою. Одеситка, що втратила дім, але не втратила танцю. Перетнула океан, стала солісткою American Ballet Theatre, замінила травмовану колегу і отримала схвалення The New Yorker. Болем і рухом вона викарбувала легкість — танець, що почався в Одесі, продовжився у світі.